Італійський історик-аматор Джузеппе Палланті стверджує, що йому вдалося встановити місце поховання жінки, яка позувала Леонардо да Вінчі для його найславетнішого портрету «Мона Ліза».

У п’ятницю Палланті заявив, що натрапив на свідоцтво про смерть деякої Лізи Жерардіні, яка померла 15 липня 1542 р. у Флоренції і була похована в монастирі, в історичному центрі цього міста.

Ліза Жерардіні (1479 р. н.), селянка за походженням, яка вийшла заміж за багатого торгівця шовком Франческо дель Джокондо, була (як традиційно вважають) моделлю, яка позувала Леонардо да Вінчі.

Таку думку висловив ще у XVI ст. Джорджіо Вазарі, художник і біограф Леонардо, який написав, що да Вінчі намалював портрет дружини купця дель Джокондо.

Згідно з твердженням Палланті, про це говорить також факт, що дель Джокондо був сусідом і добрим приятелем батька митця – П’єро да Вінчі.

Віднайдений Палланті акт смерті підтверджує, що Жерардіні була матір’ю п’ятьох дітей та однієї всиновленої. Мешкала поблизу базиліки Сан Лоренцо і монастиря Св. Урсули, де й була похована.

Будівля монастиря перебуває, проте, в такому поганому стані, що Палланті не робив спроби встановити місцезнаходження її склепу.

Таємнича посмішка «Джоконди» (під такою назвою цей образ відомий в Італії та в усьому світі) вже багато віків інтригує митців, експертів, а також широкий загал.

Однак експерт із творчості Леонардо і директор присвяченого йому музею в його рідному місті Вінчі Алессандро Веццозі переконаний, що «Мона Ліза» – це портрет коханки мецената митця, флорентійського аристократа Джуліано де Медічі.

«Це не означає, що Леонардо не намалював також портрета дружини дель Джокондо. Але той портрет ще треба відшукати», – стверджує Веццозі.

Цього тижня, в середу, доглядачі в черговий раз переведуть стрілки Годинника Судного дня (Doomsday Clock), щоб відобразити посилення ядерної та кліматичної загрози у світі.

Цей символічний годинник, підтримуваний журналом «Бюлетень учених-атомників» (Bulletin of Atomic Scientists) зараз показує за сім хвилин північ, причому північ символізує глобальну катастрофу.

І хоча вчені не кажуть, у якому напрямі переведуть стрілки, в повідомленнях, які передують події, говориться, що зміни базуватимуться на «посиленні ядерної та кліматичної загрози» у світі.

«Новий важливий крок відображає зростаюче занепокоєння “другою ядерною епохою”, яка позначена вагомими загрозами: ядерні амбіції Ірану та Північної Кореї; вільнодоступні ядерні речовини в Росії та деяких інших країнах; готові до негайного використання 2000 ядерних зарядів з 25 000 наявних у США та Росії; посилення тероризму, а також ризик поширення ядерних технологій у зв’язку з розвитком мирної атомної енергетики, продиктованим змінами у кліматі», – говориться в повідомленнях для ЗМІ.

Востаннє стрілки Годинника Судного дня змінювали своє положення на дві хвилин вперед у 2002 р. у відповідь на поширення ядерної, біологічної та інших видів зброї, а також загрозу тероризму.

У 1947 р., коли Годинник було створено, він показував за сім хвилин північ. Відтоді стрілки переводили сімнадцять разів. Найближче до півночі (за дві хвилини дванадцята) вони були у 1953 р., після того як і США, і Радянський Союз провели випробування водневої бомби, а найдальше (за 17 хвилин до півночі) – у 1991 р. після укладення між супердержавами угоди про скорочення стратегічних ядерних сил.

Науковці з Тайваню працюють над пероральним інсуліном у нанокапсулах, виготовлених з панцирів крилю.

Зазвичай більшість хворих на цукровий діабет приречені на щоденні ін’єкції інсуліну – гормону, необхідного для підтримання рівня цукру в крові. Вчені давно шукають іншої можливості вживання цих ліків (єдина на сьогодні альтернатива – спрей для носа). Проблема полягає в тому, щоб зручний у вживанні пероральний інсулін не контактував зі шлунковим соком і не зазнавав травлення.

Дослідники з Національного університету Цін Хуа на Тайвані дійшли висновку, що хороший спосіб захистити ліки від шлункового соку – помістити їх у «панцир» з хітосану – натуральної речовини, добутої з крилю.

Свою теорію вчені підтвердили низкою експериментів на щурах, у яких попередньо викликано симптоми, аналогічні до симптомів цукрового діабету. У гризунів, яким перорально введено незахищений інсулін, рівень цукру в крові не зазнав жодної зміни. «У тварин, яким введено інсулін у нанокапсулах з хітосану, ми відзначили натомість явне покращення», – пишуть на шпальтах журналу Biomacromolecules науковці з Тайваню.

Які наукові досягнення та відкриття, зроблені 2006 р., виявилися найбільш помітними? Американський журнал «Science» пропонує на це питання свій погляд.

Експерти журналу склали десятку найбільш значущих наукових відкриттів. Перше місце в рейтингу віддане доведенню гіпотези Пуанкаре, виконаному російським математиком Ґріґорієм Пєрєльманом. Ця математична задача з галузі топології чекала вирішення сто років. Пєрєльман опублікував своє доведення у вигляді серії з трьох статей на спеціалізованому Інтернет-сайті в 2002-2003 роках. За минулі чотири роки експерти ретельно вивчили доведення і не знайшли в ньому протиріч, що стало підставою для присудження Пєрєльману медалі Філдса – найвищої математичної нагороди, яку він, щоправда, відмовився прийняти (див. також http://www.nkj.ru/news/6019/).

На другому місці «гарячої десятки» стоїть вдалий початок робіт з дослідження ДНК неандертальця й мамонта (http://www.nkj.ru/news/2205/). Завдяки розробленим кілька років тому новим методам секвенування дослідники отримали можливість працювати з ДНК ядра викопних решток. Ця ДНК несе значно більше інформації, ніж мітохондріальна . Нові дані підтвердили зроблені раніше висновки: людина та неандерталець розійшлися від спільного предка приблизно 45 тис. років тому. Поки що вдалося прочитати лише окремі фрагменти ДНК, виділеної зі зразка кістки неандертальця (http://www.nkj.ru/news/5963/), які складаються загалом з близько мільйона нуклеотидів. Це лише долі відсотка від загальної кількості нуклеотидів, проте експерти вважають, що розшифрування повного генома прадавнього родича людини – справа найближчого майбутнього.

Третє місце віддано дослідженням, які чітко демонструють, що танення полярних льодів відбувається із загрозливою швидкістю. За оцінками, льодовики Гренландії щорічно втрачають щонайменше 100 гігатонн льоду. Він перетворюється у воду, яка стікає у Атлантичний океан (див. також http://www.nkj.ru/news/6444/). Не кращий стан справ і з льодовим покривом Антарктиди. Така швидкість танення льодів призводить до повільного, але неухильного підвищення рівня Світового океану. Оцінити масштаб явища дали змогу регулярні спостереження за масою льодового покриву з допомогою двох штучних супутників, виведених на орбіту у 2002 р. в рамках проекту GRACE (Gravity Recovery and Climate Experiment) з дослідження гравітаційних аномалій Землі.

На четвертому місці – знайдена доісторична рибина, яка, можливо, є перехідною формою між мешканцями моря і суші. Виявлену на півночі Канади триметрову істоту назвали тіктаалік (Tiktaalik), що в перекладі з мови місцевих мешканців означає «велика прісноводна рибина». Вік знахідки оцінюється в 375 млн років. З першими чотириногими (тетраподами) давню рибину зближує будова скелета, яка забезпечує рухливість голови, та суглобове членування передніх кінцівок. Очевидно, риба-тетрапод використовувала передні плавці не лише для плавання, а й для ходіння по дну. Хоча тіктаалік мав розвинені зябра, цілком імовірно, що він міг дихати й атмосферним повітрям. Проте поки що немає підстав вважати древню канадську рибину предком усіх чотириногих: не виключено, що це одна з тупикових гілок еволюції.

П’яте місце дісталося винаходу під умовною назвою «плащ-невидимка». Мова йде про покриття, яке робить невидимим усе, що знаходиться під ним. Щоправда, ефект невидимості існує лише в мікрохвильовому діапазоні і спостерігати його можна тільки за допомогою спеціальних перетворювачів електромагнітних хвиль. Теоретично показано, що такі покриття можливі й для інших довжин хвиль, у тому числі і в оптичному діапазоні. Проте навряд чи варто очікувати, що найближчими роками з’явиться «плащ-невидимка», дію якого можна буде спостерігати неозброєним оком.

На шостому місці – ліки, які дають надію на збереження зору пацієнтам з вологою формою інволюційної дегенерації сітківки (дегенерації макули). Це захворювання – одна з основних причин втрати зору в похилому віці. Препарат ранібізумаб, отриманий методами генної інженерії, пригнічує розростання кровоносних судин сітківки ока. У клінічних дослідженнях покращення зору відмічено у третини пацієнтів, а стабілізація стану в більшості решти піддослідних. Препарат, який використовують у вигляді ін’єкцій, досить дорогий – 1950 доларів за місячну дозу, тому нині дослідники зайняті пошуком більш дешевого аналога.

Сьоме місце віддано генетичним дослідженням, які стосуються еволюційного процесу. Відразу кілька груп учених показали, що завдяки мутаціям можна отримати нові види плодових мушок, метеликів і навіть мишей.

Окрім того, відзначено нові досягнення в галузі мікроскопії, які завдяки використанню флуоресцентних міток, дають можливість побачити біологічні структури нанометрового розміру. Хоча флуоресцентні методи не позбавлені недоліків, вони дають змогу деякою мірою обійти обмеження, пов’язані з дифракцією видимого світла на об’єктах, розміри яких порівнянні з довжиною хвилі випромінювання.

Наступне відкриття, яке потрапило в десятку кращих, наближує нас до розуміння механізму запам’ятовування, тобто встановлення стійкого зв’язку між нейронами.

Останнім номером десятки стало виявлення нового класу малих РНК, про що було оголошено в середині грудня. Малі РНК, про які десять років тому ще ніхто не чув, останніми роками постійно перебувають у центрі уваги наукової спільноти. Виявилося, що ці невеликі молекули відіграють винятково важливу роль у регуляції генів. У чому полягає функція нововідкритого класу малих РНК, поки що не зовсім зрозуміло, але дослідники впевнені, що з’ясують це найближчим часом.

Єлєна Лозовская, «Наука и жизнь»

Оригінал із сайту RTNews.Ru

На глобальне потепління клімату Землі діяльність людини не має вирішального впливу, вважають учені. «Ґрунтуючись на проведених у Пулковській обсерваторії дослідженнях, ми прийшли до висновку, що вирішальний вплив на зміну клімату Землі має не діяльність людини, а зміна інтенсивності сонячної світності», – сказав РІА Новості завідувач лабораторією космічних досліджень Головної (Пулковської) обсерваторії РАН Хабібулло Абдусаматов.

Глобальне потепління клімату Землі, яке спостерігається нині, обумовлене незвично високим і довготривалим (практично впродовж усього XX ст.) підвищенням інтегрального потоку сонячного випромінювання», – додав він.

Учений відзначив, що такий висновок підтверджується і виявленим спеціалістами NASA паралельним потеплінням марсіанського клімату в проміжку з 1999 до 2005 р.

«На Марсі також відбувалося глобальне потепління, але вже без парникового ефекту і без участі «марсіан». Ці паралельні глобальні потепління, що спостерігаються одночасно як на Марсі , так і на Землі, можуть бути лише прямим наслідком впливу тільки одного й того самого фактора – довготривалої зміни інтенсивності сонячного випромінювання», – сказав він. За словами вченого, такого збільшення потоку сонячного випромінювання, як у XX ст., не спостерігалося впродовж принаймні 600 років. Сторічне посилення світності Сонця досягло максимуму в 1990-х роках.

Абдусаматов відзначив, що зараз сонячна світність уже ввійшла в спадаючу фазу сторічного циклу, але термальна інерція Землі все ще обумовлює те глобальне потепління, яке ми спостерігаємо останніми роками.

«Образно кажучи, ми спостерігаємо зараз “ефект нагрітої сковороди”. Якщо її нагріти й загасити вогонь, то ще деякий час сковорода буде випромінювати тепло. Цей приклад пояснює ті процеси, які відбуваються зараз на Землі. Наша планета, отримавши впродовж практично цілого XX ст. підвищену енергію від Сонця, тепер поступово віддає її, що підтверджується початком охолодження верхніх шарів Світового океану в 2003-2005 рр.» – відзначивАбдусаматов.

На його думку, цей ефект триватиме ще близько 6–8 років, а потім земляни відчують початок дуже повільного похолодання.

«Незважаючи на те що цього року зима в деяких регіонах вражає незвичним теплом, ми все-таки вважаємо, що через 6–8 років почнеться повільне зниження глобальної температури Землі, яке досягне глибокого мінімуму орієнтовно в 2055–2060 роках», – сказав учений.

Він відзначив, що на основі дослідження керну льоду з глибоких свердловин Антарктиди та Гренландії встановлено, що великі коливання вуглекислого газу в атмосфері та потепління клімату відбувалися й раніше. З цього випливає, що потепління задане природними – астрономічними – причинами, а не промисловою діяльністю людей.

На думку Абдусаматова, несподіване для кліматологів охолодження верхніх шарів Світового океану, яке почалося в 2003–2005 роках, свідчить про те, що визначальний вплив на клімат Землі мають космічні закономірності надходження енергії від Сонця.

Десятки й сотні фізичних експериментів було поставлено за тисячолітню історію науки. Нелегко відібрати кілька «най-най», щоб розповісти про них. Яким має бути критерій відбору?

Чотири року тому в газеті The New York Times була опублікована стаття Роберта Кріза та Стоні Бука. У ній розповідалося про результати опитування, проведеного серед фізиків. Кожний опитаний мав назвати десять найгарніших за всю історію фізичних експериментів. На наш погляд, критерій краси нічим не поступається іншим критеріям. Тому ми розповімо про експерименти, які ввійшли до першої десятки за результатами опитування Кріза і Бука.

1. Експеримент Ератосфена Кіренського

Один з найстародавніших відомих фізичних експериментів, у результаті якого було виміряно радіус Землі, був проведений у III тисячолітті до н. е. бібліотекарем знаменитої Александрійської бібліотеки Ератосфеном Кіренським. Схема експерименту проста. Опівдні, в день літнього сонцестояння, в місті Сієні (нині Асуан) Сонце перебувало в зеніті і предмети не відкидали тіні. У той же день і в той же час у місті Александрії, розташованому за 800 км від Сієни, Сонце відхилялося від зеніту приблизно на 7°. Це становить приблизно 1/50 повного кола (360°), звідки виходить, що окружність Землі становить 40 000 км, а радіус 6300 км. Майже неймовірним видається те, що виміряний настільки простим методом радіус Землі виявився лише на 5% меншим від значення, отриманого найточнішими сучасними методами.

2. Експеримент Галілео Галілея

У XVII ст. панувала думка Арістотеля, що швидкість падіння тіла залежить від його маси: що важче тіло, то швидше воно падає. Спостереження, які кожний з нас може проробити у повсякденному житті, здавалося б, підтверджують це. Спробуйте одночасно випустити з рук легку зубочистку і важкий камінь. Камінь швидше досягне землі. Схожі спостереження привели Арістотеля до висновку про фундаментальну властивість сили, з якою Земля притягує інші тіла. Насправді на швидкість падіння впливає не тільки сила тяжіння, а й сила опору повітря. Співвідношення цих сил для легких і для важких предметів різне, що й приводить до ефекту, який спостерігається.

Італієць Галілео Галілей засумнівався у правильності висновків Арістотеля і знайшов спосіб їх перевірити. Для цього він кидав з Пізанської вежі одномоментно гарматне ядро і значно легшу мушкетну кулю. Обидва тіла мали приблизно однакову обтічну форму, тому і для ядра, і для кулі сили опору повітря, порівняно із силами тяжіння, були настільки малими, що ними можна було знехтувати. Галілей з’ясував, що обидва предмети досягають землі в один і той самий момент, тобто швидкість їх падіння однакова.

Результати, отримані Галілеєм, – наслідок закону всесвітнього тяжіння і закону, відповідно до якого прискорення тіла прямо пропорційне силі, що діє на нього, і обернено пропорційне масі.

3. Інший експеримент Галілео Галілея

Галілей вимірював відстань, яку кулі, що котяться похилою дошкою, долали за рівні проміжки часу.

Учений з’ясував, що, коли час збільшити вдвічі, кулі прокотяться в чотири рази далі. Ця квадратична залежність означала, що кулі під дією сили тяжіння рухаються з прискоренням. А це суперечило твердженню Арістотеля, яке приймали на віру впродовж 2000 років, про те, що тіла, на які діє сила, рухаються зі сталою швидкістю, а тіла, до яких не прикладено силу, перебувають у стані спокою. Результати цього експерименту Галілея, як і результати експерименту з Пізанською вежею, у подальшому послугували основою для формулювання законів класичної механіки.

4. Експеримент Генрі Кавендіша

Після того як Ісаак Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння (два тіла з масами M та m притягуються одне до одного із силою F, прямо пропорційною добутку мас і обернено пропорційною квадрату відстані між ними: F = γ(mM / r²), залишалося визначити значення гравітаційної сталої γ. Для цього треба було виміряти силу притягання між двома тілами з відомою масою. Зробити це не так просто, тому що сила притягання дуже мала. Ми відчуваємо силу тяжіння Землі, але відчути притягання навіть дуже великої гори, поблизу якої ми опинилися, неможливо, оскільки воно дуже слабке.

Потребувався дуже тонкий і чутливий метод. Його придумав і застосував у 1798 р. співвітчизник Ньютона – Генрі Кавендіш. Він використав крутильну вагу – коромисло з двома кульками, підвішеними на дуже тонкому шнурку. Кавендіш вимірював зміщення коромисла (поворот) з наближенням до кульок ваги інших кульок більшої маси. Для збільшення чутливості зміщення визначалося за світловими зайчиками, відбитими від дзеркал, закріплених на кульках коромисла. У результаті цього експерименту Кавендішу вдалося досить точно визначити значення гравітаційної константи і вперше обчислити масу Землі.

5. Експеримент Жана Бернара Фуко

Французький фізик Жан Бернар Леон Фуко в 1851 р. експериментально довів обертання Землі навколо своєї осі з допомогою 67-метрового маятника, підвішеного до вершини купола паризького Пантеону. Площина коливання маятника зберігає незмінне положення відносно зірок. Спостерігач же, який знаходиться на Землі та обертається разом з нею, бачить, що площина обертання повільно повертається у бік, протилежний напряму обертання Землі.

6. Експеримент Ісаака Ньютона

У 1672 р. Ісаак Ньютон проробив простий експеримент, описаний у всіх шкільних підручниках. Закривши віконниці, він зробив у них невеликий отвір, крізь який проходив сонячний промінь. На шляху променя було поставлено призму, а за призмою – екран. На екрані Ньютон спостерігав веселку: білий сонячний промінь, пройшовши крізь призму, перетворився на кілька кольорових променів – від фіолетового до червоного. Це явище називається дисперсією світла.

Сер Ісаак був не першим, хто спостерігав це явище. Вже на початку нашої ери було відомо, що великі монокристали природного походження мають здатність розкладати світло на кольори. Перші дослідження дисперсії світла в дослідах зі скляною трикутною призмою ще до Ньютона проводили англієць Харіот і чеський природодослідник Марці.

Проте до Ньютона такі спостереження не піддавалися серйозному аналізу, а зроблені на їх основі висновки не перевірялися додатковими експериментами. І Харіот, і Марці залишалися послідовниками Арістотеля, який стверджував, що різниця в кольорі визначається різницею в кількості темноти, «яка домішується» до білого світла. Фіолетовий колір, за Арістотелем, виникає при найбільшому додаванні темноти до світла, а червоний – при найменшому. Ньютон же провів додаткові досліди зі схрещеними призмами, коли світло, пропущене через одну призму, проходить потім через іншу. Із проведених дослідів він зробив висновок, що «ніякого світла не виникає з білизни і чорноти, змішаних разом, крім проміжних темних; кількість світла не змінює вигляду кольору». Він показав, що біле світло треба розглядати як складову. Основними ж є кольори від фіолетового до червоного.

Цей експеримент Ньютона слугує чудовим прикладом того, як різні люди, спостерігаючи одне й те саме явище, інтерпретують його по-різному, і лише ті, хто піддає сумніву свою інтерпретацію і проводить додаткові досліди, приходять до правильних висновків.

7. Експеримент Томаса Юнга

До початку XIX ст. переважали уявлення про корпускулярну природу світла. Вважали, що світло складається з окремих частинок – корпускул. Хоча явища дифракції й інтерференції світла спостерігав ще Ньютон («кільця Ньютона»), загальноприйнятим поглядом залишався корпускулярний.

Розглядаючи на поверхні води хвилі від двох кинутих каменів, можна помітити, як, накладаючись одна на одну, хвилі можуть інтерферувати, тобто взаємогасити або взаємопідсилювати одна одну. Ґрунтуючись на цьому, англійський фізик і лікар Томас Юнг проробив у 1801 р. досліди з променем світла, який проходив крізь два отвори в непрозорому екрані, утворюючи таким чином два незалежні джерела світла, аналогічні хвилям від двох кинутих у воду каменів. У результаті він спостерігав інтерференційну картину з почергових темних і білих смуг, яка не могла б утворитися, якби світло складалося з корпускул. Темні смуги відповідали зонам, де світлові хвилі від двох щілин гасили одна одну. Світлі смуги виникали там, де світлові хвилі взаємопідсилювалися. Таким чином було доведено хвильову природу світла.

8. Експеримент Клауса Йонссона

Німецький фізик Клаус Йонссон у 1961 р. провів експеримент, подібний до експерименту Томаса Юнга з інтерференції світла. Різниця полягала в тому, що замість променів світла Йонссон використав пучки електронів. Він отримав інтерференційну картину, аналогічну тій, яку Юнг спостерігав на світлових хвилях. Це підтвердило правильність положень квантової механіки про змішану корпускулярно-хвильову природу елементарних частинок.

9. Експеримент Роберта Міллікена

Уявлення про те, що електричний заряд будь-якого тіла дискретний (тобто складається з більшого чи меншого набору елементарних зарядів, які вже не підлягають дробленню), виникло ще на початку XIX ст. і підтримувалося такими відомими фізиками, як М. Фарадей і Г. Гельмгольц. У теорію було введено термін «електрон», який означав деяку частинку – носій елементарного електричного заряду. Цей термін, проте, був на той час чисто формальним, оскільки ні сама частинка, ні пов’язаний з нею елементарний електричний заряд не були виявлені експериментально. У 1895 р. К. Рентген під час експериментів з розрядною трубкою виявив, що її анод під дією променів, що летять з катода, здатний випромінювати свої X-промені, або промені Рентгена. Того ж року французький фізик Ж. Перрен експериментально довів, що катодні промені – це потік негативно заряджених частинок. Проте, незважаючи на колосальний експериментальний матеріал, електрон залишався гіпотетичною частинкою, оскільки не було жодного досліду, в якому були б задіяні окремі електрони.

Американський фізик Роберт Міллікен розробив метод, який став класичним прикладом вишуканого експерименту. Міллікену вдалося ізолювати в просторі між пластинами конденсатора кілька заряджених краплин води. Освітлюючи рентгенівськими променями, можна було злегка іонізувати повітря між пластинами та змінювати заряд крапель. При ввімкнутому полі між пластинами крапля повільно рухалася вгору під дією електричного притягання. При вимкнутому полі вона опускалася під дією гравітації. Вмикаючи і вимикаючи поле, можна було вивчати кожну з підвішених між пластинами крапель протягом 45 с, після чого вони випаровувалися. До 1909 р. вдалося визначити, що заряд будь-якої краплі завжди був цілим кратним фундаментальній величині e (заряд електрона). Це було переконливим доказом того, що електрони являють собою частинки з однаковими зарядом і масою. Замінивши краплі вони краплями масла, Міллікен отримав можливість збільшити тривалість спостережень до 4,5 год і в 1913 р., виключивши один за іншим можливі джерела похибок, опублікував перше виміряне значення заряду електрона: е = (4,774 ± 0,009) × 10^-10 електростатичних одиниць.

10. Експеримент Ернста Резерфорда

До початку XX ст. стало зрозуміло, що атоми складаються з негативно заряджених електронів і деякого позитивного заряду, завдяки якому атом залишається в цілому нейтральним. Проте припущень щодо того, як виглядає «позитивно-негативна» система, було занадто багато, у той час як експериментальних даних, які дали б змогу зробити вибір на користь тієї чи іншої моделі, було явно недостатньо. Більшість фізиків прийняли модель Дж. Дж. Томсона: атом як рівномірно заряджена позитивна куля діаметром приблизно 10^-8 см з плаваючими всередині негативними електронами.

У 1909 р. Ернст Резерфорд (йому допомагали Ганс Гейгер та Ернст Марсден) провів експеримент, щоб зрозуміти справжню структуру атома. У цьому експерименті важкі позитивно заряджені α-частинки, які рухаються зі швидкістю 20 км/с, проходили крізь тонку золоту фольгу і розсіювалися на атомах золота, відхиляючись від попереднього напряму руху. Щоб визначити ступінь відхилення, Гейгер і Марсден повинні були за допомогою мікроскопа спостерігати спалахи на пластині сцинтилятора, які виникали в місці потрапляння на пластину α-частинок. За два роки було підраховано близько мільйона спалахів і доведено, що приблизно одна з 8 тисяч частинок у результаті розсіювання змінює напрям руху більш ніж на 90° (тобто повертає назад). Такого ніяк не могло відбуватися в «пухкому» атомі Томсона. Результати однозначно свідчили на користь так званої планетарної моделі атома – масивне крихітне ядро розміром приблизно 10^-13 см та електрони, які обертаються навколо цього ядра на відстані близько 10^-8 см.

Джерело: «Химия и жизнь»

РИМ, 5 січня - «РИА Новости», Нікіта Барашев. Президент Італії Джорджо Наполітано, який зараз перебуває в рідному місті – Неаполі, потрапив в автомобільні затори, повідомило в п’ятницю агентство Agr.

У п’ятницю зранку голова держави вирішив здійснити оглядову екскурсію вулицями міста. Виїхавши зі своєї резиденції – вілли Розебері (villa Rosebery) урядовою машиною в супроводі охорони та поліцейських автомобілів, Наполітано потрапив у великі дорожні затори. Проте він не віддав розпоряджень ні поліцейським, ні охороні розчистити дорогу. Президент країни терпляче, разом з усіма, очікував, коли рух нормалізується.

Агентство наголошує, що Джорджо Наполітано в цій ситуації вів себе дуже скромно, розуміючи, що втручання поліції, звичайно, допомогло б його кортежу вибратись із заторів, проте остаточно ускладнило б ситуацію для інших автомобілістів. Тому, зробивши в загальному потоці повільне коло вулицями Неаполя, голова держави повернувся у свою резиденцію.

Одним з наслідків глобального потепління є розповсюдження в Європі тропічних хвороб, які раніше спостерігалися лише в таких регіонах, як Африка, сказано у доповіді італійської природоохоронної організації.

Експерти з групи Legambiente поки що не говорять про спалах захворюваності. Проте вони попереджують, що окремі випадки малярії, чорної лихоманки та деяких видів енцефаліту, зафіксованих у Європі, – ще одне свідчення зміни клімату на континенті.

За даними Legambiente, останніми роками було зареєстровано кілька випадків малярії, спричиненої комарами, які розмножуються у Європі. «Це щось зовсім нове – раніше в Італії не було малярії, – говорить голова Legambiente Франческо Ферранте. Ці перші кілька випадків дуже насторожують. Поки що, на цей момент, ризику немає. Але в майбутньому це може стати великою проблемою, якщо ми цього не зупинимо.»

В Європі виявлено не тільки малярію, а й менш відомі тропічні хвороби, що переносяться москітами – такі, як чорна лихоманка (вісцеральний лейшманіоз). За даними Legambiente, з 2000 року в Італії щорічно фіксується близько ста випадків чорної лихоманки. На початку 1990-х їх було всього близько 50.

Тропічна риба

Від тропічних хвороб потерпають не лише люди. У серпні минулого року велика рогата худоба в Голландії, Бельгії та Німеччині виявилися зараженою тропічним вірусом, який через симптоми отримав назву «синій язик».

«Ці віруси розповсюджуються тут через те, що цьому сприяють зміни у кліматі. Це змінює все. Близько 20% риби у нашому Середземному морі – це тропічні види з Червоного моря. Це також ненормально», – попереджає Ферранте.

Legambiente стверджує, що з часом тропічні захворювання можуть стати для Європи звичними.

Як передає кореспондент Бі-бі-сі в Римі Крістіан Фрайзер, з такими хворобами можна боротися на рівні окремих країн. Проте єдиний спосіб зупинити їх розповсюдження – це змінити політику міжнародного співтовариства у галузі клімату.

Наразі на Землі стає все тепліше, і Європа незабаром може стикнутися з епідеміями хвороб, які до цього вважались остаточно переможеними.

Оригінал із сайту Hizone.info

Компанія Toyota розробляє автомобільну систему, яка зможе виявити п’яного водія й автоматично вимкнути автомобіль. Згідно з прес-релізами, виробник автомобілів, який посідає друге місце у світі, планує обладнати деякі свої машини новою системою вже наприкінці 2009 року.

Ця система буде пропонуватись як додаткове обладнання. Компанія сподівається, що, як тільки знизяться виробничі витрати, система буде встановлюватися на всі моделі автомобілів.

Нові автомобілі, обладнані такою системою, не будуть заводитися, якщо датчики потовиділення на кермі виявлять високий рівень алкоголю в організмі водія. Окрім цього, система зможе визначити ненормальне водіння автомобіля за допомогою камери, яка буде використовуватися також для виявлення розширення зіниць у водія, що є ознакою вживання надмірної кількості алкоголю. Якщо хоча б один з цих сигналів буде позитивним, автомобіль сповільнить рух і зупиниться.

Оригінал із сайту Центру новин ООН

2006 рік є шостим найтеплішим роком за останні сто п’ятдесят років, упродовж яких велися документально зафіксовані спостереження за кліматом планети. Глобальна середня температура поверхні в 2006 році на 0,42°С вища за середньорічну температуру в 1961–1990 роках. До таких висновків дійшла Всесвітня метеорологічна організація.

Нинішнього року продовжувалося різке скорочення площі морського льоду в Арктиці. Його середня площа у вересні складала 5,9 млн кв. км. 25 вересня 2006 року було зафіксовано максимальний розмір озонової діри над Антарктикою.

За рівнем температури поверхні землі 2006 рік для північної півкулі став четвертим найтеплішим, а для південної півкулі – сьомим, починаючи з 1861 року.

Початок 2006 року був незвично м’яким у більшості частин Північної Америки та на західноєвропейських арктичних островах. У Канаді спостерігалися найм’якіші зима та весна з числа будь-коли зареєстрованих. На Бразилію в період із січня по березень нахлинули незвичайні хвилі тепла.

У кількох частинах Європи та США у липні та серпні панувала рекордно висока температура повітря. У багатьох районах США вона досягала 40°С і вище. У липні середньоєвропейська приземна температура повітря була найвищою з коли-небудь зафіксованих і на 2,7°С перевищувала кліматологічну норму.

«Якщо говорити про температури, то нинішнього року відмічено багато вкрай незвичних аномальних явищ. Так, у багатьох країнах Європи й осінь виявилася найтеплішою за останні століття. У Великобританії настільки теплої осені не було із ХVII ст., а в Данії та Нідерландах – з XVIII. У Сіднеї 1 січня стало найспекотнішим днем в історії», – заявив голова Всесвітньої метеорологічної організації Мішель Жарро.

Хвилі теплого повітря супроводжувалися посухами та паводками. Затяжна посуха панувала в Бурунді, Джибуті, Еритреї, Ефіопії, Кенії, Сомалі й Танзанії. У США посуха спостерігалася в деяких частинах південо-західної пустелі та у східному напрямку й охоплювала південні прерії, а також райони на захід від Великих озер. Посуха й аномальне тепло спричинили рекордний для США сезон лісових пожеж, від яких згоріло більш ніж 3,8 га лісів.

Посуха не оминула й Китай. У провінції Сичуань в літній період постраждали мільйони гектарів сільськогосподарських культур. Восени посуха обрушилася на східну частину Китаю.